"Король живий" або поки існує лайно, існує надія

"Король живий" – четвертий фільм догматиків, три перших фільма "Идиоты", "Песнь Мифунэ", "Торжество" стали в свій час сенсаціями на Канському та Берлінському кінофестивалях . "Короля" в Каннах презентували досить скромно, мовляв і таке кіно поряд з вами існує. Попередні фільми вийшли в прокат, цей одразу на відео. Поза тим, картина не стільки цікавіша за попередні, хоча, якщо на мій суб"єктивізм спиратися, то мені так, цікавіша, як більш допитливіша. Фільм знято по всім правилам самообмежень – відсутність спецефектів, декорацій, закадрової музики, хоча в заданих умовах відсутність технічної бази на площадці та зйомки  ручною камерою напевно є єдино можливим способом передачі внутрішнього стану героїв.  Як і в попередніх Догмах все достатньо натурально, відверто, смішно і трагічно водночас.  Різниця – більше умовностей, гри і багато-багато красивого.  Власне кажучи, це історія дев"яти пасажирів роздовбаного автобусу, що заблукали посеред  пустелі, поблизу забутого богом селища, без їжі та води.  Допомоги чекати немає звідки. Як вижити? Для кінематографу тема сюжету не нова та добре експлуатована – виживання людини в ексремальних умовах цікаве завжди. Але в даному випадку режисер  не розвиває тему протистояння людини та природи, безвихідного положення, екстремальності ситуації, а скоріше тему мистецтва як способу розкриття людської сущності, і саме тому героям не важливе "як" (пошуки їжі, води, притулку), а важливе "що"  – що зробити з собою, своїми нервами, щоб вижити. І тут починається найцікавіше – щоб зайняти себе чимось суттєвим, а по суті врятуватись, вони розігрують "Короля Ліра" – такий собі терапевтичний хід в умовах оголеності почуттів та занадто фотогенічної пустелі, хоча він не тільки рятує, але й проявляє внутрішні фобії , сексуальні проблеми, нерівності в  стосунках, а когось взагалі спонукає до самознищення. Говорячи словами одного з героїв фільму перед нами відкривається "фантастический стриптиз, оголяющий примитивные человеческие потребности".  Я спершу була подумала заїжджену шекспірівську фразу, що "жизнь театр, а мы актеры в ней", і що напевно так і потрібно ставити п"єси: задавати акторам такі умови, щоб потім на сцені перед публікою вони поводили себе як в пустелі, щоб вже не роль, а власна шкіра.  Хоча, що таке роль, коли пустеля – це життя? Ось ці заблудші дев"ять – це ми, люди, що заблукали в своїх містах, містечках, у своїх думках, в самих собі. Це ми – розгублені й перелякані перед своїм життям, у вирішенні своїх щоденних проблем. Що ми знаємо про життя? Що ми про нього розуміємо? Коли насправді людина почуває себе щасливою? Коли вона  розуміє свою роль, не нав"язану роль суспільством, а свою особисту місію, свій шлях. І саме тоді приходить спасіння. Напевно я цей фільм переглядатиму не раз...
Десь приблизно так....